Державна виконавча служба України. Екскурс

Поняття і значення інституту примусового виконання

Інститут примусового виконання судових та інших рішень існує стільки, скільки існує інститут держави та державності. Однак лише в новітні історичні часи юридична практика іде шляхом формування в Україні спеціалізованої структури, яка здійснює виключно виконавче провадження.

За класичним визначенням, держава – це особлива організація публічної, політичної влади пануючого класу (соціальної групи, блоку класових сил, народу), що володіє спеціальним апаратом управління і примусу… Саме наявність можливості примусу в інтересах суспільства робить державу виправданим досягненням справжньої демократії.

Слід погодитися з авторами, які стверджують, що влада яка не здатна забезпечити виконання своїх рішень, є лише коштовною декорацією (О.В.Задорожня, Д.П.Фіолевський. Проблеми становлення Державної виконавчої служби // Адвокат. – К., 1999. – № 3. – С. 27-29). Створення Державної виконавчої служби України (далі – ДВС), поза всякими сумнівами, було мірою вкрай необхідною і своєчасною. Справедливим є твердження про те, що виконавче провадження є однією з правозахисних функцій держави (С.Щербак. Виконавче провадження як одна з правозахисних функцій держави // Право України. – 2001. – № 11. – С. 108.).

При порушенні будь-яких конституційних прав чи власних інтересів людина чи юридична особа звертаються до суду, інших державних правозахисних органів, розраховуючи на те, що держава, яку вони утримують на власні кошти, захистить їх від неправомірних дій і допоможе поновити порушені права і законні інтереси. Саме до таких дій закликає законослухняних громадян Конституція України.

Так, стаття 8 Конституції України проголошує, що “…звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”. Стаття 13 Основного Закону послідовно закріплює наведену гарантію стверджуючи що “…Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом”.

Крім суду, існує значна кількість інших, у тому числі і правоохоронних, державних органів, покликаних і повноважних приймати рішення щодо захисту прав людини і громадянина, а також юридичних осіб.

Але захист прав, свобод і інтересів не завершується прийняттям рішення. Після даного юридичного акту наступає процедура виконання прийнятого рішення і саме тут, нерідко, виникають проблеми, які зводять нанівець високі конституційні гарантії та владні рішення, підривають авторитет влади і авторитет вищого Закону, а також в цілому імідж держави.

У практиці цивільних правовідносин виникає безліч ситуацій, коли компетентне рішення приймається несудовим органом (наприклад, визнання претензійних вимог, вчинення виконавчого напису нотаріусом, рішення третейський судів тощо), коли конче потрібна уповноважена державна служба, яка б здійснювала примусове виконання даних рішень.

Тому кожна влада, яка опікується авторитетом держави і цінує довіру власних громадян і народу країни, мусить дбати про чітке і своєчасне виконання законів, владних і інших рішень, які визначені законодавством.

В юридично-освітній літературі вже робились спроби дати визначення поняття виконавчого провадження.

 

Становлення законодавства про виконавче провадження в України

Виконання як елемент діяльності супроводжує попередню діяльність юрисдикційного органу щодо розгляду та вирішення спору. Виконувати необхідно щось, тобто акт уповноваженого органу чи особи. Тому виконання рішення і є кінцевим етапом юрисдикційної (правозахисної) діяльності. Без реалізації цієї стадії (етапу) втрачається сенс попередньої діяльності суду та інших органів (осіб), які уповноважені на здійснення захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, територіальних громад чи держави.

Виконанням рішення суду та інших юрисдикційних органів завершується процес захисту суб’єктивних майнових та особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб шляхом їх фактичної реалізації у спосіб та порядок, визначений Конституцією та законами України.

Наприклад, важливими ознаками рішення суду є загальнообов’язковість та реалізованість. Відповідно до ст. 124 Конституції України (Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р.//ВВР. – 1996. – № 30. – Ст. 141.). та ст. 11 Закону України “Про судоустрій України” (Про судоустрій України: Закон України від 7 лютого 2002 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2002. – N 27-28, – Ст.180.) рішення суду підлягає виконанню як за колом осіб, так і у просторі (є обов’язковим до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України). Враховуючи, що захист прав здійснює низка органів та осіб, лише при виконанні такого юрисдикційного рішення, захист прав набуває реального змісту, доконаного вигляду. Адже, щоб поновити порушене право, не завжди достатньо отримати захист з боку суду чи інших юрисдикційних органів у формі владного рішення. Його слід реалізувати, виконати.

В Україні законодавство про виконання рішень суду та інших органів становило інститут цивільного процесуального законодавства. Основними актами був Цивільний процесуальний кодекс України від 18 липня 1963 р. (Цивільний процесуальний кодекс України: Затверджений Законом від 18.07.63 р.// ВВР, – 1963 – N 30 – Ст. 464.) та Інструкція про виконавче провадження, затверджена наказом Міністра юстиції СРСР від 15 листопада 1985 р. № 22 (Інструкція про виконавче провадження, затверджена наказом Міністра юстиції СРСР від 15 листопада 1985 р. № 22 // ЛІГА: Еліт 7.5.1. – ІАЦ “Ліга”, ЛІГАБізнесінформ, 2003.). Виконання рішення було покладено на судових виконавців, які працювали при народних судах.

1998 року було прийнято Закон України “Про державну виконавчу службу” (Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1998. – № 36-37. – Ст. 243.), який скасував інститут судових виконавців, поклавши завдання виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів на спеціально сформовану службу в структурі Міністерства юстиції України (далі - Мін’юст) – Державну виконавчу службу України.

Для успішного виконання завдань нової структури у 1999 році Верховна Рада України (далі – ВРУ) прийняла Закон України “Про виконавче провадження” (Про виконавче провадження: Закон України від 21 квітня 1999 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1999. – N 24. – Ст.207.), а Мін’юст – Інструкцію про проведення виконавчих дій (Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Мін’юсту від 15 грудня 1999 р. № 74/5, зареєстровано в Мін’юсті 15 грудня 1999 р. за № 865/4158 // ОВУ. – 1999. –№ 51. – Ст. 2563). Ці акти стали базовими у діяльності ДВС. Зміни у законодавстві про організацію та здійснення виконання вимагали, своєю чергою, змін до чинного законодавства України, яке тією чи іншою мірою стосувалося виконавчого провадження. Це було зроблено вже у 2000 році (Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям законів України “Про державну виконавчу службу” та “Про виконавче провадження”: Закон України від 19 жовтня 200 р. // ВВР. – 2000. – № 50. – Ст. 436.).

Однак і це не створило достатніх умов для успішної та ефективної роботи державної виконавчої служби України та зацікавленості державних виконавців у реалізації покладених на них завдань. Причинами цього були: недостатня матеріально-технічна база ДВС та грошове забезпечення державних виконавців, перевантаженість їх роботи, часом недостатня кваліфікація працівників ДВС, наявність великої кількості прогалин у законодавстві, що дозволяло маніпулювати законом як з боку учасників виконавчого провадження, так і з боку працівників ДВС, брак координації діяльності ДВС з іншими правоохоронними органами тощо. Певний вихід із цієї ситуації було знайдено у 2002 році шляхом прийняття низки актів Кабінету Міністрів України (далі – КМУ) та інших правоохоронних органів щодо координації їх діяльності (Про заходи щодо підвищення ефективності діяльності органів державної виконавчої служби: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 липня 2002 р. // ОВУ. – 2002. – № 31. – Ст. 1479; Інструкція про порядок взаємодії органів внутрішніх справ України та органів державної виконавчої служби при примусовому виконанні рішень судів та інших органів (посадових осіб), затверджена наказом МВС, Мін’юсту від 25 червня 2002р. № 607/56/5, зареєстровано в Мін’юсті 27 червня 2002 р. за № 541/6829 // ОВУ. – 2002. – № 27. – Ст. 1298; Про затвердження Порядку передачі митними органами майна, конфіскованого за рішенням судів, органам державної виконавчої служби: Наказ Мін’юсту, Державної митної служби України від 17 серпня 2001 р. № 46/5/571, зареєстровано в Мін’юсті 17 серпня 2001 р. за № 720/5911 // ОВУ. – 2001. – № 34. – Ст. 1619 та ін.). Пошук оптимальних способів організації та забезпечення ефективності у діяльності органів ДВС, практика застосування законодавства про виконавче провадження зумовили внесення змін та доповнень до чинного законодавства, що й було зроблено ВРУ законами від 28 листопада 2002 р. та 30 липня 2003 р. (Про внесення змін до Закону України “Про виконавче провадження”: Закон України від 28 листопада 2002 р. // ВВР. – 2003. – № 5. – Ст. 46; Про внесення змін до законів України “Про державну виконавчу службу” та “Про виконавче провадження”: Закон України від 10 липня 2003 р. // ОВУ. – 2003. – № 33. – Ст. 1775.).

Цей процес триває і нині, зокрема у ході реформування процесуального законодавства, наприклад у зв’язку з прийняттям 18 березня 2004 р. нового Цивільного процесуального кодексу України (Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий 18 березня 2004 р. // ОВУ. – 2004. – № 16. – Ст. 1088.) (далі – ЦПК України).

Хоча й надалі законодавство про виконавче провадження визнають складовою цивільного процесуального (Див. напр.: Класифікатор галузей законодавства України, затверджений наказом Мін’юсту від 2 червня 2004 р. № 43/5 // Юридичний вісник України. – 2004. – 28 липня.), питання про місце виконавчого провадження у системі права завжди перебували у центрі уваги юридичної науки. З часу виокремлення державних виконавців у самостійну структуру ці питання набули нового звучання. Деякі автори розглядали виконання судових рішень саме як стадію процесу (П.П.Заворотько, В.В.Комаров, В.В.Баранкова). Окремі науковці вважають, що виконання рішень – це окремий вид провадження (В.М.Шерстюк, В.І.Тертишніков); хоча висловлювали і висловлюють думки про існування окремої галузі права – виконавчого права (М.К.Юков). Останнім часом в України є тенденція щодо визнання адміністративно-процесуальної природи виконавчих правовідносин (М.Й.Штефан, С.Я.Фурса, С.В.Щербак), хоча збільшується й кількість прихильників визнання за виконавчим провадженням статусу самостійної галузі права, під назвою “цивільне виконавче право” (Ю.В.Білоусов. Виконавче провадження: Навч. посіб. – К.: Прецедент.– 2004. – 192 с.).

 

Завдання державної виконавчої служби України

У відповідності до статті 1 Закону України “Про державну виконавчу службу” державна виконавча служба України входить до системи органів Мін’юста і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб відповідно до законів України.

Завданням державної виконавчої служби України є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом.

Незважаючи на те, що стаття має назву “Завдання державної виконавчої служби”, вона містить в собі не тільки завдання, але й визначає організаційні моменти правового статусу дежавної виконавчої служби України, а також закріплює основні принципи виконання рішень, що складає основний зміст її діяльності.

Державна виконавча служба України входить до системи органів Мін’юста, а її структура визначена у статті 3 зазначеного Закону. Згідно з Положенням про Міністерство юстиції України, затвердженим постановою КМУ від 14 листопада 2006 р. № 1577, Мін’юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної правової політики. З цього випливає, що організація та практичне виконання рішень судів та інших органів є невід’ємною частиною державної правової політики. При цьому з огляду на те, що Мін’юст є органом виконавчої влади, діяльність ДВС представляє собою один із проявів практичної реалізації виконавчої влади.

Крім того, у частині 1 вищезазначеної статті закріплено основу функцію ДВС, а саме практичне виконання рішень різноманітних органів, що здійснюють правозастосування (судів, третейських судів та інших органів).

Включення ДВС у систему органів виконавчої влади і визначення її основної функції – виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), свідчить про те, що практична реалізація виконавчої влади полягає не тільки в організації виконання та практичному виконанні індивідуальних рішень правового характеру. Тим самим закладаються основи механізму втілення у життя волі держави, відображеної в рішеннях судів та інших органів.

Важливим моментом, відображеним у частині 1 вказаної статті, є вказівка на те, що ДВС здійснює виконання рішень відповідно до законів України. Це означає, що процедура і принципи виконання рішень мають бути визначені виключно на законодавчому рівні. Це положення також підкріплюється вимогою частини 2 ст. 19 Конституції України про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У частині другій цієї статті сформульоване завдання ДВС і зафіксовані принципи його реалізації. Зокрема, виконання рішень має здійснюватися з дотриманням принципів законності, своєчасності, повноти, неупередженості і примусовості.

Принцип законності, в контексті основного завдання ДВС, полягає в тому, що виконанню органами ДВС підлягають тільки рішення, передбачені законом або, іншими словами, тільки ті, виконання яких віднесено законом до компетенції ДВС.

Принцип своєчасності виконання рішень полягає в тому, що рішення має бути виконане строго у термін, передбачений законом, або самим рішенням.

Принцип повноти виконання рішення полягає в тому, що рішення має бути виконане в повному обсязі, в точній відповідності з його змістом.
Примусовість виконання рішення означає, що його виконання здійснюється ДВС незалежно від бажання особи, відносно якої винесене це рішення, підкоряться йому чи ні.

Неупередженість виконання рішень полягає в тому, що державний виконавець у процесі иконання рішення має керуватись виключно вимогами закону та змістом виконуваного рішення буз урахування власного ставлення до особи, відносно якої винесене рішення, а також власної оцінки його доцільності та справедливості.

 

Правова основа діяльності державної виконавчої служби України

У відповідності до статті 2 Закону України “Про державну виконавчу службу” правову основу діяльності державної виконавчої служби становлять Конституція України, Закон України “Про державну виконавчу службу”, інші закони та нормативно-правові акти, що прийняті на їх виконання.

У статті 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до цього ст. 2 встановлено коло нормативно-правових актів, які становлять правову основу діяльності ДВС. Виходячи із юридичної сили правових норм в ієрархії нормативно-правових актів ключове місце займає Конституція України, яка встановлює загальні засади функціонування органів державної влади та їх взаємовідносин з громадянами та іншими особами і служить основою для інших законів, що становлять правову основу діяльності ДВС.

Наступними за юридичною силою нормативно-правовими актами після Конституції України є закони. Правову основу діяльності ДВС складає також досить велика кількість законів, серед яких головне місце посідають закони “Про державну виконавчу службу” та “Про виконавче провадження”.

Закон “Про державну виконавчу службу” визначає основи організації та діяльності ДВС, її завдання, правовий статус працівників органів ДВС та їх соціальний захист. Закон “Про виконавче провадження” визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Якщо зазначені закони повністю присвяченні регулюванню діяльності ДВС, то ціла низка інших законів визначає окремі сторони їх діяльності або регламентує відносини, тим чи іншим чином пов’язані з діяльністю ДВС. Наприклад, Закон України “Про державну службу” визначає правовий статус працівників органів ДВС як державних службовців. У подібному контексті можна розглядати, зокрема, Закону України “Про податок з доходів фізичних осіб” частина 3 п.п. б) п. 18.5.1. ст. 18, згідно з якою у разі коли уповноважена платником податку особа заповнює декларацію за винагороду або зобов’язана здійснювати таке заповнення згідно з нормами цього пункту, то зобов’язання щодо заповнення та подання декларації від імені платника податку покладаються на державного виконавця, уповноваженого вживати заходів щодо забезпечення майнових претензій кредиторів платника податку, об’явленого в установленому порядку банкрутом. Відповідно до частини 1. ст. 43 Закону України “Про іпотеку” (Про іпотеку: Закон України від 5 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2003. – N 38. – Ст.313.) прилюдні торги проводяться в двомісячний строк з дня одержання спеціалізованою організацією заявки державного виконавця на їх проведення. Відповідно до ст. 308 Кодексу про адміністративні правопорушення України (Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р., введений в дію Постановою Верховної Ради Української РСР N 8074-10 від 07.12.84 // Відомості Верховної Ради Української РСР (ВВР). – 1984. – Додаток до N 51. – Ст.1122.) (далі – КУпАП) у разі несплати правопорушником штрафу у строк, установлений частиною 1 ст. 307 цього Кодексу, постанова про накладення штрафу надсилається для примусового виконання до органу ДВС за місцем проживання правопорушника, роботи або за місцезнаходженням його майна в порядку, встановленому законом.

Окремо слід згадати ЦПК України та Господарський процесуальний кодекс України (Господарський процесуальний кодекс України, прийнятий 6 листопада 1991 р., введений в дію постановою ВР N 1799-XII. від 06.11.91. // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – N 6. – Ст.56.) (далі – ГПК України). Зокрема, нормами глави 31-Г ЦПК України “Скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи інших посадової особи державної виконавчої служби” визначено порядок провадження по скаргах на дії або бездіяльність державного виконавця. У свою чергу, відповідно до ст. 121-2 ГПК України скарги на дії чи бездіяльність органів ДВС щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарський судів можуть бути подані стягувачем, боржникам або прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена.

 

Функціональні особливості здійснення управлінської діяльності органів державної виконавчої служби України

У відповідності до статті 5 Закону України “Про державну виконавчу службу” Мін’юст через Департамент ДВС Мін’юста здійснює керівництво органами ДВС та контроль за їх діяльністю, добір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їх професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів ДВС, розглядає скарги на дії державних виконавців, організовує виконання рішень відповідно до закону, надає роз'яснення та рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Головне управління юстиції Мін’юста в Автономній Республіці Крим (далі – АРК), головні управління юстиції в областях, м.м. Києві та Севастополі організовують виконання законів і здійснюють керівництво відділами ДВС Головного управління юстиції Мін’юста в АРК, головних управлінь юстиції в областях, м.м. Києві та Севастополі, районними, міськими (міст обласного значення), районними в містах відділами ДВС, координують і контролюють їх діяльність; організують професійну підготовку і атестацію державних виконавців; розглядають скарги на дії державних виконавців; заохочують за успіхи в роботі і накладають стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснюють матеріально-технічне забезпечення ДВС; організовують виконання рішень відповідно до закону, надають рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Структура, склад та функціональні обов'язки Департаменту ДВС Мін’юста, відділів ДВС Головного управління юстиції Мін’юста в АРК, головних управлінь юстиції в областях, м.м. Києві та Севастополі, районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів ДВС відповідних управлінь юстиції затверджуються Мін’юстом.

Дана стаття встановлює компетенцію органів юстиції з організації діяльності ДВС, а також встановлює організаційні зв’язки між органами ДВС на центральному і місцевому рівнях.

На центральному рівні керівництво органами ДВС здійснює Мін’юст через свій спеціально створений структурний підрозділ – Департамент ДВС. Компетенція Департаменту ДВС Мін’юста визначена через відповідні функції, на здійснення яких він уповноважений. Серед них можна виділити функцію безпосереднього керівництва діяльністю ДВС, функцію кадрового забезпечення ДВС, функцію фінансового і матеріально-технічного забезпечення, функцію методичного забезпечення діяльності ДВС.

Функція безпосереднього керівництва включає практичне керівництво органами ДВС, контроль за їх діяльністю, організацію виконання рішень відповідно до закону та розгляд скарг на дії державних виконавців.

Функція кадрового забезпечення ДВС включає добір, розстановку кадрів та підвищення професійного рівня державних виконавців. Добір кадрів має здійснюватись з урахуванням вимог ст. 8 Закону України “Про державну виконавчу службу”. Підвищення професійного рівня, у свою чергу, включає професійне навчання та підвищення кваліфікації державних виконавців.

Фінансове та матеріально-технічне забезпечення передбачає розподіл коштів державного бюджету та коштів виконавчого провадження, виділених для забезпечення діяльності органів ДВС, а також забезпечення цих органів приміщеннями, комп’ютерною та оргтехнікою, транспортними засобами, засобами зв’язку тощо.

Фінансування Мін’юста та його структурних підрозділів, як і інших органів виконавчої влади, здійснюється в порядку кошторисно-бюджетного фінансування. Кошторис бюджетних установ є основним плановим документом, який надає повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень. Правове регулювання порядку та обсягів фінансування органів ДВС визначається Бюджетним кодексом України, законами про Державний бюджет на відповідний рік та спеціальним законодавством.

Матеріально-технічне забезпечення здійснюється як шляхом придбання відповідних засобів за рахунок виділених коштів, так й іншими шляхами. Так, відповідно до розпорядження КМУ від 11 липня 2002 р. № 387-р “Про передачу транспортних засобів, конфіскованих за рішенням судів, органам ДВС” з метою зміцнення матеріально-технічної бази ДВС прийнято пропозицію Мін’юста щодо передачі органам ДВС конфіскованих за рішеннями судів транспортних засобів у кількості 719 одиниць у задовільному технічному стані на безоплатній основі.

Функція методичного забезпечення діяльності ДВС здійснюється через методичне керівництво діяльністю державних виконавців, а також надання роз’яснень та рекомендацій щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

На місцевому рівні всі зазначені функції покладені відповідно на Головне управління юстиції Мін’юста в АРК, головні управління юстиції в областях, м.м. Києві та Севастополі, які організують виконання законів і здійснюють керівництво відділами ДВС Головного управління юстиції Мін’юста в АРК, головних управлінь юстиції в областях, м.м. Києві та Севастополі, районних, міських (міст обласного значення), районних у містах управлінь юстиції, координують і контролюють їх діяльність. Для забезпечення ефективності управління органами ДВС начальники відділів ДВС одночасно є заступниками начальників відповідних управлінь юстиції.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України “Про державну виконавчу службу” структура, склад та функціональні обов’язки органів ДВС затверджуються в межах своїх повноважень Мін’юстом. На виконання цієї норми наказом Мін’юста від 3 березня 2007 р. № 83/5 затверджене Положення про районний, районний у місті, міський (міста обласного значення), міськрайонний відділ ДВС. Згідно з цим положенням структура та склад відділу ДВС затверджуються Мін’юстом. Відділ очолює начальник, який призначається на посаду та звільняється з посади начальником Головного управління юстиції Мін’юста в АРК, начальниками головних управлінь юстиції в областях, м.м. Києві та Севастополі за поданням начальника регіонального органу ДВС. Начальник відділу є одночасно заступником начальника районного, міського (міст обласного значення), районних у містах управлінь юстиції. Начальник відділу здійснює керівництво діяльністю відділу, організовує його роботу, несе персональну відповідальність за виконання покладених на відділ завдань.

Для створення позитивного іміджу державної виконавчої служби Запорізької області, на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 04.01.2002 № 3 “Про порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів державної виконавчої влади” з метою інформування населення про діяльність державної виконавчої служби Запорізької області запроваджено власний веб-сайт. На нашому веб-сайті Вам запропонована інформація про структуру та місцезнаходження регіонального та територіальних органів державної виконавчої служби; нормативні документи, які регламентують діяльність органів державної виконавчої служби; програма діяльності державної виконавчої служби Запорізької області “Дієвість, Відданість, Сумлінність”; інформація про проведення конкурсів на заміщення вакантних посад державних службовців; інформація щодо проведення державних закупівель за державні кошти; програму тестування для перевірки рівня своїх знань вимог чинного законодавства, що регламентує порядок примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) в України. У розділі “Форум” Ви маєте можливість отримати відповідь на будь-яке запитання відносно діяльності органів державної виконавчої служби Запорізької області, висловити своє побажання щодо покращення рівня нашої роботи.